Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter
Іван Ткачук
Іван Ткачук

Вижити в Донецькому аеропорту кіборгу із Воронова допоміг голос коханої

14:14 13.03.2019
435

Іван Ткачук зі села Воронів Гощанського району – один із тих, хто боронив Донецький аеропорт, «кіборгу» було лише 23 роки, коли довелося постати у боротьбі з російським агресором.

З Іваном Ткачуком ми познайомилися свого часу в стінах його рідної Малинівської школи. Тут він виріс, сформувався як особистість і прийшов сюди того дня, щоб зустрітися із вчителями та учнями, бо вже за кілька днів знову мав відправитися на передову. Колиприйшла повістка, належно сприйняв це, передають Вісті Рівненщини. Адже захищав не лише Україну, а й свою багатодітну родину (має аж п’ятеро бр.атів).

«Двоє старших були комісовані після проходження медкомісії. Тому захищати Україну випало мені. Поставився до цього відповідально. Тим більше, що мав навички, служив у військовій частині «Десна», що в Чернігівській області, у протиповітряній обороні. Та й мусив подбати про молодших братів. Краще я, ніж вони», – розповідає хлопець

Івана викликали у військ­комат, а через день вручили бойову повістку. 14 серпня направили на навчання у Львівську військову частину. Там нам запропонували самим обирати, якою зброєю воюватимемо. Я вибрав кулемет і потрапив у кулеметний взвод, роту вогневої підтримки. Половину бійців нашої роти перевезли в Костянтинівку, половину — в Дружківку. Потрапив у Дружківку і я. У роті було 54 бійці. Всі ми, як брати, стояли один за одного. І знали, що у тяжкий час кожен підставить плече підтримки. 19 листопада вперше почули автоматні черги. А з 16 грудня, коли нас перевели в Піски, не було і дня без обстрілів
Іван поринає у спогади, але жодним чином не нарікає на умови, в яких довелося перебувати. Спали, де доведеться. Уже в Піски, після того, як тиждень пробули в аеропорту, привезли матраци. Харчувалися сухпайками. Продуктами, які передавали волонтери, ділилися з місцевими мешканцями, завозили харчі школярам.


«На початку січня ми перебували в зоні охорони Донецького аеропорту. Це три бетонні стіни, звідки можна вести вогонь. Пригадую, в неділю побачили танк із багатими «русскими». Виїхали як на полювання, щоб по нас постріляти... Всіх відправили на вишку, а я і ще один боєць із командиром залишилися біля однієї зі стін. Увечері, коли ховалися від обстрілів, я вдягнув бронежилет. Дивлюся, мій командир кулеметного взводу, який був мені за брата, без захисного одягу. Побачив на стільчику бронежилет і кажу: «Вася, вдягни бронік!». Він його взяв і накрив ним мої і свої коліна… З нашої роти загинуло в Донецькому аеропорту двоє, багатьох поранило. Болить душа за тих хлопців, які вже ніколи не повернуться додому, за їхніх матерів, дітей», – продовжує Іван.


Пригадує «кіборг» і той момент, коли вони з’їздили до свого побратима на весілля. І про те, як хлопця за місяць до того, як став на рушничок щастя, наздогнала куля...


«Першого січня ми відбивали атаку, влетіла снайперська куля… Мене минула, Василя минула, а потім відбилася об стіну і осколки влучили в Юру. Коли він закричав, я його собою прикрив, притис до землі. Командир каже: «Я буду відстрілюватись, а ти достав Юру у спальне приміщення». «Спальне приміщення» — це чотири цегляні стіни. Скрізь темінь. Бо якби замайорів вогник, одразу почали б по нас стріляти. Викликав лікаря… 6 січня, на Святвечір, в аеропорту нас змінили інші бійці з роти. Після того ми ще три доби пробули в Дружківці, а затим нас відправили в Янівку, що неподалік Пісків. А вже через місяць, 8 лютого, четверо із нашої роти поїхали до Юри в Луцьк на весілля. Коли він нас побачив, то так зрадів! Ті відчуття не можна переказати словами. А люди, які були там, стали у напівколо і зустріли нас гучними оплесками. Багато хто каже, що не потрібно було захищати Донецький аеропорт. Я ж зовсім іншої думки. Це наша позиція, центр. Коли приїхав додому, побачив сльози радості мами», – розповідає.

Іван зізнався, що неабияк додавало йому сил у пеклі війни те, що щодня чув дорогий голос коханої дівчини Альони. Нині вони вже подружжя і виховують синочка. Іван Ткачук – справжній герой і для своєї родини, і для земляків та всієї рідної землі, яку він відважно боронив, ризикуючи власним життям.

Надія АДАМЧУК

Коментарі
27 травня
Сьогодні
Вчора
25.05.2019
24.05.2019
23.05.2019
22.05.2019
21.05.2019
20.05.2019
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин